ТеренСтеп

TerenStep

Дороге досягнення

(з історії вчительської династії)

“Я ще з дитинства хотіла бути вчителькою і моя мрія збулась. Немає в мене ніяких орденів та високих нагород, але все, що я досягла, для мене дороге”.

Мій рідний край. Прекрасний ти весною в білопінному цвітінні садів і влітку, коли золотий килим стиглих хлібів зливається із синім небокраєм, і восени, коли дерева схиляють до самої землі свої віти з налитими соком плодами, і взимку, коли щедро віддячивши людям за невтомну працю, спочиваєш під пухким покривалом снігу.

Багаті твої надра, родюча земля. Та найбільше багатство, гордість і слава мого рідного краю – люди. Мужні, талановиті, працьовиті життєлюби-степівчани. Серед них вагоме місце займають ті, які все своє життя присвятили дітям. Це – вчителі.

Освіта в селі існує з 1903 року. В цьому році була відкрита 3-х класна земська школа. Спочатку навчання проводилося в одному приміщенні, а з 1917року – в трьох. А до цього, за даними “Статистического обозрения посёлков из безземельных разного звания людей, водворённых на казённых землях Александрийского уезда Херсонской губернии на основании узаконений 10 июля 1884 года и 17 февраля 1897 года», 97 чоловіків і 4 жінки вміли читати й писати, що становить відповідно 7,3% і 0,7% від усього населення. В той час дітей навчали випадкові вчителі. Плата на навчання становила 35-50 копійок у місяць.

За всю історію школи було 19 директорів та 145 вчителів, серед яких і вчитель математики

Васильченко (Нагірна) Валентина Іванівна.

Народилася 20 січня в голодний 1933 рік в с. Кам’яна Криниця Грушківського району Одеської області в багатодітній родині. Батько, Нагірний Іван Тимофійович, був учителем, а мати, Марфа Антипівна, – домогосподаркою. На виховання великий вплив мали дідусь та бабуся. Окрім Валентини в сім’ї було ще два брати і дві сестри.

1940 рік, настав час іти до школи. Успішно закінчила перший клас, а далі – страшне лихо – війна. «Першим дитячим спогадом про неї в моїй пам’яті була зустріч з фашистами. Під’їхали на мотоциклах німецькі солдати і з дідусевої криниці брали воду і купались. З того часу в селі встановили німецьку владу. В школі, де я навчалася, була жандармерія. Тут за будь-яке порушення катували моїх односельців”, - згадує Валентина Іванівна. А ще розповідає, як у 1943 році доводилося сидіти вдома зі своїм маленьким плимінником. Бо Ніна, його мама, боялася, що заберуть у Німеччину на примусові роботи. Їй доводилося переховуватися. В цей час в них у хаті був німецький майор, поранений в ногу.

- Мабуть, був хорошою людиною. Все гладив мене по голові і пригощав шоколадом”, - говорить вона.

За роки окупації в школі були заняття лише в початкових класах. Школу відкривали на місяць. 3 неділі в рік. Але навчання контролювалося жандармерією, поліцаями. Вони приходили на уроки і перевіряли, чи вчить учителька про партію, про Сталіна. Виривали листки з книг, закреслювали. Приходив також піп і учив закону Божого. Так, навчаючись по місяцю в кожному класі, Валентина Іванівна закінчила 2 і 3 класи. В 1944 році пішла в четвертий і вчилася вже повністю

Невдовзі після визволення села (12 березня 1944р.) забрали на фронт батька. Це сталося 15 березня цього ж року. Багато сліз і горя принесла ця подія. Вдома залишилися старенькі дідусь, бабуся і мама, яка тяжко хворіла. А, отже, вся робота лягала на дитячі плечі. І найбільше припадало на Валентину і її сестру Раю. Разом вони працювали і в колгоспі, де сапали, а потім копали буряки і по господарству. Не раз доводилося їхати на завод і розвантажувати машину з буряком. Кожного року на фронт потрібно було здати 40 кілограмів м’яса, а також молоко, яйця. Цих продуктів вдома не було, а, отже, доводилося купувати. Грошей в сім’ї не було, хліба також. Діти ходили на поле і в торбинки збирали колосочки. Не могли діждатися, поки буде хоч відро, щоб змолотити на борошно і спекти корж чи млинець. Це заборонялося робити, зібране потрібно було віднести на тік.

Пригадую, як ми з подругою Мілею та сестрою Раєю пішли по колоски. Назбирали маленькі торбинки (розміром з кишеню) і не помітили, як на поле виїхав об’їждчик на коні. Нам ледве вдалося втекти”. Молотити зібране ходили на жорна, дядько Павло брав з кожного мірчук (миску борошна)

Восени 1945 року Валя пішла до 5 класу, який закінчила (повністю) “на відмінно”.

Навесні 1946 року повернувся з фронту батько. Здавалося, всім неприємностям прийшов кінець і життя налагодиться. Але все не так сталося, як думалося.

Велика засуха та неврожай 1946 року примусили Івана Тимофійовича з двома доньками Валею та Раєю їхати на роботу до Західної України, щоб якось прогодувати інших членів сім’ї. Так вони потрапили в місто Рогатин Станіславської області (зараз Івано-Франківськ). Тут батько влаштувався працювати вчителем у середній школі, а згодом став директором базової школи для студентів. Валя пішла до 6 класу. Звідси вони висилали додому продукти харчування. На зиму до них приїхала мама з братами, але весною повернулись додому. В Рогатині залишилась Валентина та її старший брат Віктор. Брат поступив на навчання до педучилища. А всі турботи по дому лягли на її плечі. Їй було тоді 13 років.

Після фронту здоров’я батька погіршилося (він захворів на туберкульоз) і в Рогатин приїхав уже хворий. До осені жили втрьох: батько, Віктор і Валентина. Займали город. Зимою приїхали мама з молодшим братом Анатолієм, щоб пережити зиму. І перед Паскою батько поїхав відвозити маму з братом Толею. Але коли повернувся, то зовсім захворів. У травні, під час екзаменів, його забрали в санаторій в місто Івано-Франківськ. Та через дві тижні одержали телеграму, у якій повідомлялося, що батько помер і тіло його поховали у братській могилі. Згодом діти повернулися додому в Кам’яну Криницю.

Вже восени сестра Ніна допомогла поступити до Первомайського педучилища. Але, пронавчавшись тиждень, Валя повернулась додому. “Я ніяк не могла змиритися зі смертю батька і весь час плакала. Вдома дідусь відвів до школи і мене прийняли до 8 класу”, - згадує Валентина Іванівна

Так в сільській школі вона закінчила 10 класів. Вчилася добре. І тут постало питання «куди піти вчитися»? Спочатку хотіла з товаришами поступити до Одеського фінансового інституту. Але в матері не було грошей і Валентина Іванівна поступила до Уманського державного інституту на факультет фізики і математики. Після закінчення, у 1953, направили працювати в Спасівську середню школу вчителем фізики і математики. Але доля розпорядилася інакше і вже першого вересня 1953 року переступила поріг Новоандріївської семирічки вчителем математики. Говорить, що спочатку було важко працювати, але згодом звикла. Класи були великі і на допомогу приходили старші вчителі: Макаренко Галина Гнатівна, Богашова Поліна Павлівна, директор школи Кириченко Кость Васильович.

У 1954 році в селі Рибчине організовувалась семирічна школа і Валентину Іванівну та вчительку української мови перевели туди на роботу. Пропрацювавши там 16 років, Валентина Іванівна знову повернулася на роботу в Новоандріївку

Першими учнями семирічної Новоандріївської школи були: Скіпа (Ліфанчук) Ніна, Гапченко Василь, Пасічніченко Григорій, Андрійчук Варвара, Андрійчук (Кутєпова) Марія та інші. Вчителі школи брали участь у художній самодіяльності в сільському клубі. Ставили п’єси, серед них і “Наталку Полтавку”. Проводили агітаційну роботу серед населення, читали лекції на фермах, току.

З 1971року у школа перейшла працювати за кабінетною системою. Валентина Іванівна була завідуючою кабінетом математики. Директором школи був Дорошенко Павло Павлович. Він також був математиком, але читав історію та фізику

У школі діяв математичний гурток, проводилися тижні математики.

Разом із вчителями та учнями допомагала колгоспу “Іскра” в сільськогосподарських роботах: посадці та догляді городніх культур: помідорів, капусти, огірків, картоплі, в збиранні плодів, у просапці цукрового буряка, соняшника.

Валентина Іванівна виховувалася в учительській сім’ї. Вчительська династія налічує більше 500 р. Мабуть, вчителькою стати їй судилося. “Я ще з дитинства хотіла бути вчителькою і моя мрія збулась. Немає в мене ніяких орденів та високих нагород, але все, що я досягла, для мене дороге”.

1989 року пішла на заслужений відпочинок, відпрацювавши на вчительській ниві 38 років. Але кожного разу рада бачити своїх колег, учнів-випускників, а головне – вчителів, з якими працювала, а саме: з Кумпан Нелю Данилівну, Макаренко Валентину Луківну, Лікаренка Віктора Яковича, Деморенко Любов Михайлівну.

За плідну, сумлінну багаторічну працю Валентина Іванівна одержала звання “Відмінник народної освіти”. Була нагороджена почесною грамотою Міністерства освіти УРСР, грамотами обласної та районної ради, подяками, має посвідчення “Ветеран праці”, неодноразово була переможцем соціалістичного змагання.