ТеренСтеп

TerenStep

kowalik@mail.ru

 Голодомор 1932-1933 рр.

Свідчення

Бездарченко Марії Федорівни

Я, Чернишова Марія Федорівна, народилась 20 травня 1920р. в с. Покровське. Коли мені виповнилось півроку, сім’я переїхали в с. Новоандріївку, а саме - на Плавні. Через три роки помер  батько. Моя мама вийшла заміж за вдівця Івана Васильовича Орлова, в якого було двоє дітей: Ваня і Маруся. В 9 років я пішла до школи. Перший клас закінчила на відмінно. На нашому кутку жили люди невеликого достатку. Їх пересилили з Покровського. Проте жили ми дружно, виручали один одного у скрутну хвилину.

На той час більшість місцевих жителів організувалися в колективні господарства (спочатку це були комуни із найбідніших селян, а пізніше – колгоспи). На нашому кутку жили трішки заможніше. Дехто мав корову, деякий інвентар для обробітку землі. Тому у колгосп вступати не дуже поспішали. Жили одноосібно. Неподалік від нас жили сім’ї Сенталових і Ревіних. Це були багаті селяни. Мали хорошу землю, гарно оброблену; були у них корови, вівці. На них навіть працювали наймані робітники. Звичайно , у колгосп вони категорично йти не схотіли, тому їх розкуркулили. Забрали все майно, землю. Самих господарів з сім’ями вислали (кого в Сибір, а хто поїхав на Донеччину) .

У 1932р. був недорід, засуха. В  людей на зиму не залишилося майже ніяких запасів. Допомоги не було від кого чекати. Колгоспам потрібно було виконати плани заготівель сільськогосподарської продукції, а в коморах було пусто. Тоді й пішли місцеві активісти за наказом вищестоящих органів попід хатами забирати, як вони говорили, «залишки продуктів» для голодуючих у містах. Люди почали ховати хліб, картоплю, навіть висівки від злого ока. Але сусіди почали  один одного видавати, боячись, що прийдуть до них з таким же обшуком.

Місцеві активісти: мати Куріленка Павла та Афанасія, Міщенко Орина, Аненко Степанида, забирали все: хліб, картоплю, квасолю, капусту, все що було в людей. Лазили в погріб, на горище, все обшукували. Людям казали, що роблять трус, бо потрібно виконати план. Ми всі залишились без їжі.

Один із заможних людей, перед тим, як мали його розкуркулювати, подарував батькові корову  (він працював на цього господаря) , яка добре доїлася. Вона і врятувала нашу сім’ю і людей, що жили по сусідству. Корова давала десь до  25літрів молока.  Батько його розділяв по склянці всім. Щоб на ранок було молоко, кожен з людей, хто приходив за молоком ( стояли в черзі), приносили корові по 1 бурячку ( переховували буряки і дрібненьку картоплю під купами бур’яну, щоб не здогадалися і не відібрали).

Їли ми бур’яни: кінський щавель, пирій, подорожник, гірчаки, козельці, деревій, щирицю, в сирому вигляді і висушували. 

Виручали скирти соломи. Вночі ходили ми великими групами, (змовлялися з людьми, яким повністю довіряли) трусити солому, збирали зерно. Маленьким відерцем розділяли по кількості членів сім’ї. Чоловіки розкидану солому складали в скирти, щоб ніхто не помітив, бо була б нам біда. Вдосвіта поверталися додому.

Батько топив піч, сушив зерно, що ми приносили, дід на дертушці молов з мамою. Мама пекла оладки “маторженики”, варила з крупиці суп. В оладки клала листя з подорожника, щириці, гірчаків, насіння бур’янів. Борошно було сіре.  Замішували на воді, якщо була дрібка висівок чи якоїсь дерті, добавляли, і випікали щось подібне до оладків. Вони були дуже чорні і несмачні. Але  то була для нас , дітей, найкраща у світі їжа. Інколи я і тепер відчуваю  смак тих «голодних» оладків. До блинів ми одержували по склянці молока.

До скирти ми ходили вдвох з Ванею, йому було 11, мені – 12 років. Взуття не було. Ноги ми обмотували ганчірками, ряднинами. За ніч ми перетрушували скирту соломи. Зерно розділяли. Одного разу у нас була велика радість – натрапили на скирту ячмінної соломи. У скирті знайшли багато відходів. Знову все чесно розділили. До скирт ходила в основному молодь, але й були чоловіки,

Коли приходили додому голодні і холодні, мати давала по одному макорженику та по склянці молока. Наша Маруся була на 5 років молодша за нас з Ванею . Вона не розуміла, що ми також хочемо їсти. Одного разу знайшла і поїла всі маторженики. Потім батько закривав той «скарб» у  скриньку, а ключ клав  у кишеню.

На Митрофанівському полі, що за 15-18 кілометрів від нас, була скирта соєвої соломи. Ми також перетрушували і ту скирту, ризикуючи, що нас можуть вислідити і наказати. А наказували за кілька зібраних на полі колосків (скільки колосків, стільки років в’язниці).  Віднісши подалі солому від скирти, віяли, зерно трохи підсмажували і їли, щоб «закропити душу». Це було взимку. Ходили до скирти постійно, бо треба було щось їсти. У степах шукали мерзлу картоплю, буряки. Клали в торбинку і несли додому. Буряк був цукровий, мати пекла в печі шматочками або варила узвар з буряка.

У садках було багато кісточок із слив, вишень, абрикос. Ми їх розбивали і їли кашку.

Але цих продуктів, що ми приносили було мало, багато людей померло з голоду. На нашій вулиці померло близько 50 чоловік.

Забулись імена людей, що жили поряд з нами, і не вижили під час цих трагічних років, але деяких я пам’ятаю.

Померли батьки Івана Андрійовича Шаповалова, що працював в 1952-1954 роках головою Новоандріївської сільської ради. Мати померла вже весною, практично переживши голод. Почало сходити жито. Вона пішла в поле, наїлася соковитих стебел … Там, в житі , і померла. Син Іван лишився сиротою. Вижив, виріс. Добрі люди не дали пропасти з голоду.

Померли Мартинюки: Анюта і Кузьма. Залишилися діти: Павло, Мишко та Іван. Пухли зголоду. Але то вже було під весну. Почав з’являтися дикий щавель, глуха кропива. Так і вижили.  Пішли з життя також Білосвєтова, Орлова, Шишкіна, вся сім’я Байбаринів.

У Каті Полякової батько працював конюхом у колгоспі. Із соломи насіяв торбинку сої, а Писарєв Єфрем побачив і видав його. Другого дня його забрали і більше  не повернувся додому, там і помер з голоду. А Мар’я дуже бідувала з дочками.

Всю зиму ми ходили до скирти, ходили і весною, знову їх перетрушували.

Весною городи не садили, бо не було чим. Поля в колгоспі засіяли, зерно видала держава. На городах ріс бур’ян. У нас була у ямі  дрібненька картопля, батьки роздавали сусідам по пригорщі.

Влітку і восени зібрали  врожай. Кожній сім’ї  видали  з колгоспу продукти.

Коли я сьогодні бачу, як необережно відносяться до хліба не тільки діти, а й дорослі, серце обливається кров’ю. Я згадую виснажені , знеможені голодом обличчя наших односельців і тих, кому вдалося вижити, і хто згинув у той страшний рік.  Чим для них був хліб?  Цього забувати не можна!

Нам, живим,  потрібно пам’ятати ті мільйони людей, що не змогли пережити страшного голоду 1932-1933рр.

Свідчення

Васильченка Павла Йосиповича

Я, Васильченко Павло Йосипович, народився 23 березня 1928р. в с. Рибчино.

У сім’ї нас було троє дітей: я, сестра Віра, старша від мене на три роки,  менший братик Миколка (він помер у ранньому віці), батько, мати і старенька бабуся.

Хоч було мені тоді лише 5 років, а голод пам’ятаю.  Як кажуть, довелося спробувати на власному шлунку.

Наша бабуся і мама добре вміли готувати страви. Випікали дуже смачний хліб, пиріжки. Навіть продавали на базарі у місті. Тому у нас завжди був хліб і до хліба. Жили ми тоді ще одноосібно.  Зараз вимальовуються лише окремі картинки з того щасливого дитинства. Але до цього часу не можу забути  запах свіжо спеченого хліба.

А потім враз усього не стало. Спочатку  -  хлібина, яка завжди лежала на столі під  образами,  прикрита вишиваним рушником. Мати йшла на роботу, а хліб почала ховала від нас на полицю, щоб не дістали. А потім зникла і звідти…  Замість смачного борщу нам сипали у миску «пустий» суп ( так я називав суп, у  якому крім кількох маленьких шматочків картоплі не було нічого). Ми не розуміли, чому журяться тато і мама, чому бабуся молиться перед образами і говорить: «Господи, спаси і сохрани нас від голоду».

       Настала осінь 1932 року. Мій батько працював у колгоспі комірником. Колись із сестрою підслухали розмову дорослих. Повернувшись пізно ввечері додому, він сказав: « Доведеться, Марфо, затягувати туго ремінець, бо сьогодні вивезли з комори останнє зерно. Людям нічого не лишили. Навіть посівне забрали».  Через кілька днів селом їздили підводи, зупинялися біля кожного двору і виносили мішки із зерном, борошном. Пізніше забрали картоплю, буряки, кукурудзу…  Хто переховував, або не хотів «ділитися власними запасами», тих карали: висилали із села, середняків розкуркулювали (забирали все майно, навіть хату. Хочеш  - залишайся в селі, іди до якогось дядька, просися перезимувати. А не хочеш -  у Сибір або на Донбас , на шахти).

Насувалися великі холоди.  У людей майже не було чим топити ( бо топили в печі соломою, кураєм. Рік був неврожайний. Про яку солому можна було мріяти). Уночі ходили до скирт  за в’язанкою соломи, і, як пощастить, натрусити полови, у якій попадалися зернинки. Велика радість була, коли знаходили «мишоловки». Тоді тим зерном  ділилися порівну із сусідами, особливо з  тими, у кого були маленькі діти. Легше було вижити тим, у кого була невелика сім’я. Люди  почали  пухнути від голоду. Наша бабуся не могла вже злізти з печі. 

           Напроти нас жив заможній чоловік. У нього був паровий млин. Його не розкуркулили лише тому, що  млин передав ( на папері ) у колгосп. Але разом із сином самі мололи і від людей брали «мірчук» борошна ( плата за помол зерна). Гірко про це згадувати, але одного разу я пробрався через шпиці млинового колеса і назмітав борошняного пилу у карман. Приніс додому. Мати добре вилаяла за те, що пішов красти, проте спекла кілька млинців. Я подав на піч бабусі. Вона гірко заплакала і віддала мені.  Ще кілька разів я пробирався у млин і змітав із сит борошняний пил. Господар, можливо, і бачив, але не кричав на мене, бо я йому влітку допомагав пасти гусей, сестра доглядала  дітей.

          Морози міцнішали, але снігу не було. Жінки, дівчата і старші хлопці ходили по степах і балках збирали шматочки мерзлого буряка,  картоплю, рвали бур’ян  (щирицю, спориш …) Пам’ятаю,  на Різдво мати спекла маторженики, і у печі запекла кілька маленьких шматочків буряка. Це було таким святом для всіх. Мама і бабуся зналися на травах і у нас був деякий запас. Тому кожного дня заварювали відвар і пили по кілька ковтків. Це надавало сили.

        Згадую один випадок. Неподалік від села залишилося поле кукурудзи, яке не встигли зібрати.  Це поле іншого колгоспу Кіровоградського  району (с. Клинці). Прийшла рознарядка:  здати у державу зерно. Потрібно було знову ходити по хатах і відбирати останнє у людей.  Голова колгоспу, секретар партійного осередку, бригадир, комірник, на свій страх і ризик , організували людей, більше десятка підвід та гарб, (змазали колеса салідолом, щоб не скрипіли) і за ніч виламали близько 50 га кукурудзи. Ще й бадилля прихопили для колгоспної худоби). Качани відвезли у комору, бадилля на ферму. Жінки до ранку, хто скільки зміг, налузали зерна і забрали додому.  Решту вранці мали відвезти на станцію Куцівка  і здати в рахунок плану хлібоздачі. Та коли люди спочивали після безсонної трудової ночі, у село приїхав уповноважений з Києва  Корнієць. Зупинився біля першої хати , спитав у хлопчика, а де батько. Той відповів, що батько спить, бо вночі кукурудзу ламали. Через годину валка підвід везла кукурудзу на станцію. А надвечір мій батько, Васильченко Йосип Тимофійович ,відвіз квитанцію про здане зерно у Клинці. Правда, 5 тон написали в рахунок нашого колгоспу. Минуло кілька днів  і в  обком партії викликали голову сільради та голову колгоспу. Більше їх ніхто не бачив.

         Те зерно , що люди розібрали додому,  врятувало багатьох від голодної смерті. Всіх дітей забрали до дитячого садочка. Готували кукурудзяну лемішку і давали півсклянки молока. Тому майже всі діти залишилися живі. Звичайно того мізера не вистачило протриматися до нового урожаю. Під кінець зими на початку весни люди почали хворіти. Особливо старі люди і жінки, які віддавали свою пайку дітям.  Були знеможені, пухлі, частина з них померла.

Розповідала мама, що з голоду померла її тітка Тканова Параска, мати Тканова Івана Григоровича. Була пухла, знеможена пішла до криниці, нахилилася взяти відро і  впала.  Померли старенькі люди, за якими не було кому доглянути. Всього померло чоловік двадцять.

Всі чекали весни. Але з появою першої зелені виникла небезпека отруєння. Тому посильні із сільської ради попереджали, щоб люди  не ходили по смітниках, не збирали відходи. Бо інколи мертвих не хоронили, прикидали снігом, бо не було сили копати яму. А коли потепліло, трупи почали розкладатися. Могла виникнути небезпека епідемії.

Страшні то були роки.  Я б не хотів, щоб нинішнє покоління пережило щось подібне. То був геноцид проти нашого народу. Тому наші внуки і правнуки і правнуки внуків повинні знати про ГОЛОД 1932 – 33 років.

Свідчення

Будько Віри Федорівни,

Я, Будько Віра Федорівна, народилася в 1926 році. В сім’ї було дванадцять дітей. Жили бідно. Свою маму не пам’ятаю, бо коли ще була зовсім маленькою, її забрали  до в’язниці і ми не дочекалися матусі. А саме страшне те, що наказали її за злочин якого вона не вчиняла: в селі згоріла скирта соломи, а мама була свідком пожежі, тобто бачила як горіла скирта і кликала людей на допомогу.  Про маму  більше ніхто ніколи нічого не чув. До дому вона не повернулася.

 Залишились ми з батьком.

 З старшою сестрою ходили до ясел, там давали поїсти і шматочок хліба. Суп ми їли, а хліб ховали в кармани і несли до дому, бо батько з голоду уже піднятися не міг. Та батько не брав хліб, а говорив,щоб їла сама, бо він не голодний.

  Старший брат працював в Новоукраїнці в пекарні, інколи приходив до дому і приносив буханку хліба, то ділили, майже по крихті, щоб вистачило надовго.

  Людей не хоронили як зараз. Була викопана велика яма. Людина ще жива, дихає та ходити не може, то її туди вже тягнуть.

Траплялися випадки і людоїдства. На нашій вулиці жила жінка в якої була маленька донечка. Ми часто гралися разом, та потім тітка Василина перестала випускати дівчинку на вулицю. Коли прийшли запитали, де дитина, то жінка дико посміхалася і говорила : «Я її з’їла».

  Дуже тяжко було....

Свідчення

Пасічної (Гапченко) Галини Іванівни,

Я, Пасічна Галина Іванівна, народилася в 1926 році. Сім’я наша  була велика: мама, тато  і шестеро дітей. В господарстві мали теличку. Мама продасть молока і купить якоїсь крупи, напече оладків із листя м’яти, дерев. Інколи  в колгоспі давали макуху, таку, що від неї люди дуріли. А підеш працювати у поле, сховаєш колосочок у пазуху, то як знайдуть забирали ще й били. Робочим видавали по 300 грамів борошна, інколи люди не доходили до дому помирали прямо серед поля чи на дорозі.

Матір Надії Василівни Таран посадили на 8 років до в’язниця за те, що вона  вночі на полі вкрала сніп пшениці, бо дома з голоду вже всі пухли.

Зима була теплою, то з мамою ходили в поле, вночі копати мерзлі буряки.

Отак і вижили якось. Холодні, голодні, пухлі. На вулицю нас не випускали. Бо дітей крали і їли.

Я своєму синові, коли згадую про це, говорю :”Це ж робили наші, щоб люди мерли, якби зараз таке було, люди повбивали б тих, хто  це робить. Не доведи, Господь, комусь таке пережити”.