ТеренСтеп

TerenStep

kowalik@mail.ru

Т.Г. Шевченко і наш край

- А вот и Елисавет! — сказал отец.

- Где? — спросил я.

- Вон на горе цыганские шатры белеют.

К  половине дня мы приехали в Грузовку, а на другой день поутру уже в самый Елисавет.

Т. Г. Шевченко, повість «Наймичка»

У цій же повісті крім Єлисаветграда і Грузівки (Грузького) згадуються й деякі інші то­поніми сучасної Кіровоградщини. Саме тут пролягав один з чумацьких шляхів, яким по­дорожував разом з батьком малий Тарас. У тій же «Наймичці» читаємо, що подорож від­булася в роки «самой нежной моей юности (мне было тогда 13 лет)». Отже, в 1827 році? Але Григорій Шевченко, батько, — а саме з ним чумакував малий Тарас, — помер ще в березні 1825 року. Отож піти з ним востаннє в чумачку Тарас міг не пізніше 1824 року, в десятирічному віці. А чому ж тоді — «тринад­цять»? Можливо, ця вікова позначка стала зго­дом для поета символом нужденного дитинст­ва. Згадаймо хоч би: «Мені тринадцятий ми­нало, я пас ягнята за селом».

З публікації в газеті «Літературна Україна» від 3 грудня 1987 року, підготовленою Дмит­ром і Людмилою Красицькими, Тарасовими нащадками, довідуємося про нові подробиці давньої чумацької подорожі. Красицькі пи­шуть, що в жовтні 1823 року Григорій Шев­ченко оженився вдруге на вдові, яка мала своїх дітей. У багатодітній родині почалися незгоди, сварки; Тарасові перепадало чи не найбільше. Тож наступного року, восени, «ко­ли ще було тепло, Григорій Іванович, прагну­чи якось захистити надто вразливого, до то­го ж, на лихо, гарячковитого сина від мачухи, брав його з чумаками до Єлисаветграда про­давати яблука з панського саду». Якщо це справді так, то можна тепер з більшою пев­ністю сказати: Тарас Шевченко побував у на­ших краях, у тому числі в Новомиргороді й Єлисаветграді,  восени  1824 року.

Чумацький шлях, яким мандрували Шев­ченки, збігається із сучасною дорогою, яка пролягає через Новомиргород, Каніж, Володимирівку на Кіровоград. Гуляйполе, згадуване в повісті «Наймичка», — одна з колишніх назв Златополя, який став складовою части­ною Новомиргорода. Ще одна назва: «Дев'я­та рота»,— відійшла в небуття, а за часів Шевченка позначала одне з багатьох військо­вих поселень, які обсідали зусібіч Новомир­город.

Гідрографічна карта області підтверджує ідентичність ще однієї назви, згадуваної в по­вісті «Наймичка»: Дідова балка. Так назива­ється невеличка, завдовжки десять-дванадцять кілометрів, майже невидима за кількома ставками річечка в Кіровоградському районі, яка під селом Канежем Новомиргородського району впадає у Велику Вись. Саме тут, імо­вірно, поблизу сучасних сіл Володимирівки або Могутнього ночували Шевченки: «Степь. И все степь. Наконец мы остановились ноче-вать в Дидовой балке».

У повісті є одна «географічна» неточність. Тарас Шевченко пише: «Я сидел на возе и смотрел не на Новомиргород, лежащий в до­лине над Тикичем...» Як відомо, Новомиргород розташований не над Тікичем, а понад Вели­кою Виссю. Втім, повість «Наймичка» — пере­дусім художній твір і для автора така деталь не мала істотного значення.

Згодом, спираючись на фактичний матеріал повісті, про подорож Т. Шевченка нашим краєм писала у своєму відомому романі «Та­расові шляхи» Оксана Іваненко. Цим же, «єлисаветградським» епізодом з «Наймички» ско­ристався і польський письменник Єжи Єнджеєвич у своєму романі-есе «Українські ночі, або Родовід генія». Зокрема, Є.Єнджеєвич пише:

«У долині по берегах річки лежав Новомир­город. Через річку перебралися вбрід, виїха­ли на гору і знову побачили перед собою без­межний степ. Ліворуч від дороги щось маячи­ло, ніби молодий лісок.

Це Дев'ята рота, — пояснив селянин.

Нова Сербія.

Тарас запитливо подивився на нього.

Попутник сумно похитав головою. Почав розповідати, як царський уряд заселяє Укра­їну, спроваджуючи сюди    іноземців:    німців, болгар, сербів.  Генерал    Аракчеєв    засновує колонії на військовий манір, називаючи їх ро­тами.    Колоністів зобов'язано одбувати муштру. Міста переповнили ляхи,  євреї, москалі.

-          А де ж наші козаки? — спитав Тарас.

-          У льоху, відповів селянин і показав  на могилу, яку вони якраз минали...»

Сьомого вересня 1860 року Тарас Шевчен­ко одержав з Єлисаветграда такого листа: «...Чому я не написав тобі відразу ж по приїз­ді моєму в Єлисаветград? Це трапилося тому, що я тут зустрів людину, яка обіцяла вплину­ти на Фліорковського... Я чекав цих турбот, і чекав результату хорошого, про що тобі сюр­призом і хотів оголосити, не вийшло, однак, нічого». І постскриптум: «У Варфоломія я був і на його конях поїхав до Фліорковського». Під листом — дата і зворотна адреса: Єлисаветград, кавалерійське училище, штабс-капіта­ну М. Д. Новицькому».

М. Д. Новицький — знайомий Шевченка по Петербургу. Двадцять першого березня 1860 року відбулося спеціальне засідання комітету Літературного фонду Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим. Були при­сутні Єгор Ковалевський, Микола Чернишев-ський, Іван Тургенєв, інші громадські діячі та письменники, у т. ч. й М.Д. Новицький. Обго­ворювалося одне питання: звільнення від крі­пацтва родичів Тараса Шевченка. На Україну саме збирався їхати М.Д.Новицький. Йому й доручили залагодити делікатну справу з по­міщиком Фліорковським — власником крі­пацьких душ. Перед від'їздом, у червні, М.Д.Новицький зайшов до Шевченка. «Ніколи не забуду нашого прощання, — згодом писав він, — воно було останнім, бо більше я його вже в житті не зустрічав, — коли Тарас, знову повторюючи своє прохання поклопотатися про його братів і сестру Ярину з судорожним зойком «О, Ярина, Ярина!..» впав на убогий диванчик, що стояв у кутку його убогої квар­тирки і голосно заридав, мов дитина».

Довго довелося М.Д.Новицькому вмовля­ти Фліорковського дати вільну родичам поета. І тільки завдяки наполегливості Новицького і підтримці з боку передової російської громадськості рідню Шевченка було відпущено на волю. Новицький знову повернувся в Єлиса­ветград і звідси у вересні 1860 року написав вище цитованого листа Т. Шевченку.

Штабс-капітан М.Д.Новицький, викладач Єлисаветградського юнкерського кавалерійсь­кого училища, був людиною широкого світог­ляду. З його ініціативи і за його допомогою в місті були відкриті дві недільні школи. - Ціл­ком можливо, що в своїй педагогічній діяль­ності М.Д.Новицький користувався і «Бук­варем Южноруссим», укладеним Т.Шевчен­ком і випущеним коштом поета в Петербурзі тиражем десять тисяч примірників.

Той же М.Д.Новицький допомагав ще од­ному Шевченковому родичеві — його племін­никові Йосипу — синові Варфоломія Григоро­вича Шевченка. За протекцією М.Д.Новиць­кого Й.В.Шевченко 1872 року став курсантом Єлисаветградського училища (колишнє юнкер­ське кавалерійське), а згодом брав участь у боях під Шипкою, де й став георгієвським ка­валером.

Ще одне ім'я, яке єднає наш край з іменем Т. Шевченка, — О. Д. Тулуб (1824—1872 рр.) — український діяч, історик і педагог, член Кирило-Мефодіївського товариства. У берез­ні 1847 року він був заарештований, але через відсутність доказів уникнув покарання. Пізні­ше О.Д.Тулуб учителював у різних містах України, в т. ч. деякий час — у Новомиргороді. Онука О.Д.Тулуба — Зінаїда Тулуб ста­ла відомою радянською письменницею, авто­ром романів «Людолови» і «В степу безкраїм за Уралом» (про заслання Шевченка в Оренбурзькому краї).

У 1914 році відомі театральні діячі Суслов і Колісниченко мали намір у будинку громад­ського зібрання в Єлисаветграді поставити виставу «Назар Стодоля» за п'єсою Т.Шев­ченка, але їм цього не дозволили. У ті ж дні з Єлисаветграда в столицю російської імперії було надіслано телеграму-подяку членам Державної Думи, які висловили протест про­ти заборони святкування сторіччя поета.

А кількома роками раніше, в 1911-му, олек­сандрійські аматори все ж влаштували виставу на відзнаку 50-річчя з дня смерті Шевченка, зібрали 200 карбованців і переслали їх до Ки­єва на спорудження пам'ятника, який плану­валося відкрити до сторіччя поета.

У роки громадянської війни, а саме — в 1919-му, один з полків, який складався го­ловним чином з полтавських селян, вирішив назвати свою частину іменем Тараса Шев­ченка. Тоді для цього не потрібно було ніяких узгоджень і всіляких бюрократичних фор­мальностей.

Наприкінці квітня 1919 року, у зв'язку з можливим заколотом Григор'єва, полк імені Тараса Шевченка було направлено з Розділь­ної (Одещина) до Єлисаветграда, де були зо­середжені головні сили григор'євців. На почат­ку травня полк вів жорстокі, запеклі бої з григор'євцями, які намагалися прорватися до Трепівки. Після розгрому Григор'єва й аж до 18 серпня, коли місто захопили білогвардійці, полк імені Тараса Шевченка дислокувався в Єлисаветграді. Подальша його доля, на жаль, поки що невідома.

Ще десяток літ тому на одній з централь­них вулиць міста Знам'янки стояв невеличкий будиночок, який часто відвідували і знам'янчани, і гості міста. Цей будиночок, на ознаме­нування сторіччя з дня смерті Тараса Шевчен­ка, був збудований за розпорядженням місь­кої влади в 1961 році спеціально для Катерини Красицької, онуки Катерини Григорівни, Тара­сової сестри, та її дочки Антоніни з правом довічного користування, без нарахування квартплати. Так тоді відзначили ювілей, так шанобливо поставилися до поетових   родичів.

З ініціативи Красицьких того ж року в тому будиночку було обладнано музейну кімнату Тараса Шевченка. Мати і дочка радо прийма­ли там численних відвідувачів.

У 1976 році будиночок Т.Г.Шевченка ви­рішили знести і натомість збудувати багатопо­верховий. Відтоді музейна кімната була об­ладнана в Будинку піонерів. Потік відвідува­чів усе меншав, мілішав, як мілішала в ту пору наша історична й національна пам'ять. Тим часом навіть у скромній знам'янській кімнаті-музеї Т.Шевченка накопичилося  чимало експонатів, які можуть стати окрасою навіть вели­кого державного музею. Це й твори київських митців В.Касіяна та В.Масика, і дніпропетровця Б.Єгорова, і різьбяра з Тернопільщини С.Батюка, і вишивки народних умільців, і влас­ні роботи Антоніни Красицької: портрети Т.Шевченка та інші, — викладені з льону, пшона та квітів безсмертника.

Нещодавно під ці та інші експонати Знам'янський міськвиконком виділив дві просто­рі кімнати в комплексі майбутнього краєзнав­чого музею. Експозиція, присвячена Шевчен­кові, з березня 1989 року почала діяти.

Але як, коли, від кого Шевченків рід засі­явся у нашім краї?

У 1823 році Катерина Григорівна Шевченко вийшла заміж за Антона Красидького — тако­го ж кріпака, як і вона сама, — з села Зелена Діброва. Один з синів подружжя Красицьких, Максим Антонович, уже після звільнення з кріпацтва, шукаючи кращої долі, мандрував з власною родиною від економії до економії і так добився до північної Херсонщини (нині — Кіровоградщина). Життя багатодітної сім'ї бу­ло нужденне; крім того, сам факт, що Мак­сим Красицький — Шевченків племінник, ус­кладнював життя, завдавав часто-густо неабияких прикрощів.

У селі Довгалівці поблизу станції Шарівка, Максим Антонович став до роботи в по­міщиці Жабоклицької, Це було влітку. А взим­ку, довідавшись, що Максим Красицький — Шевченків родич, — Жабоклицька вигнала йо­го серед зими з роботи і з житла разом з шістьма дітьми. З Довгалівки Красицькі (Максимові було вже за шістдесят) перебралися в село Мошорине (теперішній Знам'янський ра­йон), придбали стареньку хату і звікували там свій вік до  1910 року.

Антоніна Єреміївна Красицька народилася в містечку Олександрівці 21 січня 1907 році і була записана в метричних книгах згідно з то­дішніми законами як позашлюбна дитина Ка­терини Максимівни Красицької, оскільки Кате­рина Максимівна не була обвінчана в церкві зі своїм чоловіком. В Олександрівці Єремій Милашевич (чоловік К.М.Красицької) працював кілька місяців ковалем на місцевій цукроварні, а потім знову з дружиною і маленькою Антоніною (записаною як Красицька, на материне прізвище) повернувся до Мошориного.

1940 року Єремій Милашевич помер, а зго­дом Катерина Максимівна і Антоніна Красицькі переїжджають з Мошориного до Знам'ян­ки і живуть тут по різних найманих квартирах — аж до 1961 року, коли про них згадали як про Шевченкових родичів...

Пам'ять про Шевченка має бути безсмерт­ною. Ця пам'ять — і в родові Красицьких, крев­но пов'язаних з нашим краєм, і в музейних ек­спонатах,  зібраних і  доглянутих Красицькими упродовж десятиліть, і в 34 вулицях, 15 кол­госпах і 8 селах Кіровоградщини, названих іме­нем Шевченка, і в 10 пам'ятниках великому си­нові українського народу на території нашої області. І в новому пам'ятному знакові, який з'явився в березні 1989 року на берегах Дідо­вої балки на честь перебування Тараса Шев­ченка у наших краях.

...Щороку напровесні скресають річки, ожи­вають наші степи. І як у предковічні літа, б'ють і б'ють із їхніх глибин невидимі, незамулені джерела, живлячи своєю пречистою водою і спраглу землю і її поетів. Разом з весною знов і знову приходять до нас джерельна по­езія Тараса Шевченка, зцілюючи нас і надихаючи до праці й боротьби за торжество соціа­лістичних ідеалів.